Валерій Якуба: талановитий гінеколог, який міг стати піаністом

Про Валерія Якубу ми дізналися від акторки Римми Зюбіної — гості рубрики «Зірковий пацієнт». Тоді вона сказала, що про його шлях у професію можна зняти фільм. Сценарій ми не взялися писати, а от інтерв’ю підготували, повідомляється на сайті Ваше здоров’я.

Валерій ЯКУБА, Заслужений лікар України, кандидат медичних наук, акушер-гінеколог вищої кваліфікаційної категорії, головний лікар КНП “Ніжинський міський пологовий будинок”.

Чому ви обрали медицину? Коли зрозуміли, що це ваше покликання?

Мій шлях у медицину був не дуже простим. За першою освітою я музикант, з відзнакою закінчив Ужгородське музичне училище (зараз Ужгородський музичний коледж імені Д. Є. Задора). Після закінчення училища як відмінник отримав направлення до Московської державної консерваторії імені П. І. Чайковського, але відмовився, бо вирішив присвятити себе медицині.

Мені пророкували кар’єру піаніста, але я обрав професію лікаря, бо завжди вважав її найгуманнішою у світі. Моя викладачка так і не пробачила мені, бо вважала, що я зрадив і музику, і своїх викладачів, які вкладали в мене душу. Але моє рішення було непохитним — тільки медицина. Після армії вступив до медичного факультету ДВНЗ «Ужгородський національний університет». Тоді на усю країну було лише три університети, які мали медичний факультет. Звичайно, конкурс був великим, але я вступив із першого разу.

Чому саме акушерство? Одразу вирішили стати жіночим лікарем?

— Звичайно, ні. Як і більшість студентів, спочатку мріяв про хірургію. Але після четвертого курсу пішов на практику у відділення гнійно-септичної хірургії Ужгородської обласної клінічної лікарні (нині — Закарпатська обласна клінічна лікарня імені Андрія Новака). Мені дали дві палати хворих на діабет. А там — щодня ампутації. Це було літо, час відпусток, у відділенні залишився завідувач і я — практикант. Щодня ампутував пальці та нижні кінцівки. Це відвернуло мене від хірургії: не можу я бачити сліз, морально не витримую. Тож, коли розпочалася спеціалізація, вирішив стати акушером-гінекологом. На акушерство брали сімох, а заяви подали 95 студентів, тож конкурс теж був страшенним, але як відмінник, перший за кількістю балів, я потрапив до групи без проблем. Та в деканаті мене відразу по-дружньому попередили, щоб не розраховував на місце лікаря акушера-гінеколога в медичних закладах Закарпаття. Не знаю, як зараз, але на тоді, аби залишитися працювати лікарем на Закарпатті, потрібно було дати великого хабара. Диплом із відзнакою, а я закінчив університет із «червоним» дипломом, нікого не цікавив. Мені на вибір запропонували декілька областей, де немає медичних вишів — Хмельницьку, Кіровоградську, Чернігівську тощо. Вибрав Чернігівську, бо тут, у Носівському районі, народилася моя матуся, і була, хоча й дальня, та все ж рідня.

 А як у Ніжин потрапили?

— Інтернатуру проходив у Чернігівському міському пологовому будинку. Нас було 12 інтернів. До речі, відкривав там новий пологовий будинок: чергування випало на 23 квітня 1983 року, і це був перший день роботи пологового. Тоді головним лікарем був нині покійний Сергій Богдан, моя робота йому дуже сподобалася, бо я вже тоді непогано оперував, і він запропонував мені залишитися працювати в Чернігові. Звичайно ж, я погодився. Новий пологовий, досвідчений наставник, у якого можна багато чого навчитися. Але не так сталося, як гадалося. Приходжу на розподіл, а мене направляють у Корюківську ЦРЛ районним лікарем-акушером. «А чому в Корюківку? — питаю. — «А нам там потрібний гарний лікар». — «Так і в Ніжині спеціалістів не вистачає, — кажу. — Тож направте краще туди, квартиру все одно не дасте, а там у мене двоюрідний брат, хоча б на перший час матиму, де жити». На Ніжин погодилися. Сів писати заяву, а тут Сергій Ілліч з’являється на порозі: «Який Ніжин, я ж домовився з начальником обласного управління охорони здоров’я, мені теж потрібні гарні лікарі!» Забігає до кабінету начальника, чую — там розмова на підвищених тонах. Виходить Богдан, як побитий. «Ну, знаєш, ти там попрацюй, а потім я тебе заберу». Так я і потрапив до Ніжина. І не шкодую, бо це була дуже гарна школа.

Тоді там пологового ще не було, жіночки народжувала в районній лікарні. Я всього три місяці пропрацював у жіночій консультації, і мене поставили завідувати акушерським відділенням на 60 ліжок. Було дуже страшно, бо і ускладнені пологі, і гінекологічні операції… Але очі бояться, а руки роблять. Мало того, мене майже одразу почали викликати по «санавіації» на тяжкі випадки до інших районних лікарень. Запам’ятався перший випадок. Мені зателефонував обласний акушер-гінеколог і попросив проконсультувати колег у Борзні. Навіть машину виділили. Приїжджаю до Борзнянської центральної районної лікарні, входжу до пологової зали, а там на пологовому ліжку — непритомна роділля, у неї мертвий плід, і його ручка стирчить із піхви, а навколо стоять п’ятеро розгублених лікарів.

У роділлі було задавнене поперекове положення плода. Випадок досить складний. Звичайно, я про таку патологію читав, але на практиці не стикався. Операція проводиться наосліп, розраховувати можна тільки на тактильні відчуття. Але мені дуже допомогло те, що я піаніст. А в піаністів сильні руки, гарно розвинуті кисті, дуже чутливі пальці. Операцію провів за 30 хвилин. Коли місцеві лікарі дізналися, що я в професії менше трьох років, дуже здивувалися, бо вони мали значно більший акушерський досвід, але багато чого із того, що я робив, не вміли — боялися. Тож уже тоді я зрозумів: хто хоче робити — працює, а хто не хоче — шукає відмовки. Але якщо робота радувала мене, то побут дуже засмучував. Я з родиною, а на той час у нас уже було двійко діток, жив на квартирі у родичів. Навіть кімнати в гуртожитку не дали. Та що кімнати, у нас й прописки ніжинської не було! Тож, порадившись із дружиною, вирішив, що практичний досвід я вже накопичив, настав час вступати до клінічної ординатури. Узагалі, маючи диплом із відзнакою, я міг це зробити одразу після університету, але вирішив спочатку опанувати практику — це був мій свідомий вибір.

Із наукою легко порозумілися?

— Вступив до КНДІ ПАГ (зараз — ДУ «Інститут педіатрії, акушерства і гінекології імені акад. О. Н. Лук’янової НАМН України»), де на п’ять місць було 35 претендентів. У клінічній ординатурі багато оперував, і мене одразу почали призначати відповідальним черговим. Узагалі-то, очолювати таку операційну бригаду мусить доктор або кандидат медичних наук, а клінічний ординатор повинен працювати під керівництвом досвідченіших спеціалістів. Але я володів усіма видами операцій, а науковці не дуже люблять чергувати, оскільки практика їх «напружує». Проте мій науковий керівник, доктор медичних наук, професор Світлана Петрівна Писарева порадила мені не розпилятися і зосередитися на темі дисертації — проблемі невиношуваності вагітності. Дисертацію написав за 2,5 року, 15 травня 1990 року захистився, і постало питання, що робити далі.

І що ж вирішили?

— Батьки звали на Закарпаття, вони вже були старенькі, а переїжджати не хотіли. Через мого університетського професора знайшли місце лікаря-ординатора акушерського відділення Виноградівської ЦРЛ. Але за час, поки я працював і навчався в клінічній ординатурі, закарпатські звичаї залишилися незмінними: без хабара — нікуди. Тож від цієї ідеї довелося відмовитися. Пропонували залишитися в Києві, вакантними були кілька місць і в інституті, і в базових лікарнях. Але тут не схотіла жити моя дружина. Та і я, чесно кажучи, теж не дуже люблю столичне життя. Проте треба було визначатися — час підганяв. І тут, у моє останнє чергування, в інститут приїхав Володимир Левковський (нині вже покійний) — головний лікар Ніжинської центральної районної лікарні. Він привіз запрошення обійняти посаду головного лікаря пологового будинку, який будувався, і до того ж сказав, що є рішення виконкому забезпечити мене житлом.

 Тобто ви двічі увійшли в одну річку…

— Так. Уже майже 30 років живу і працюю в Ніжині, із 35 років лікарського стажу 29 присвятив пологовому будинку.

Ніжинський міський пологовий будинок — це ваше дітище. Розкажіть, як з вашої легкої руки він «народжувався»?

— У муках. Будівництво почалося в 1988 році, а завершилося в 1996-му. Поки будувався пологовий, шукав матеріали, фінанси, обладнання, окрім того виконував обов’язки районного акушера-гінеколога. Це був період суцільного дефіциту, коли не вистачало найнеобхіднішого. Декілька разів у зв’язку з відсутністю фінансування будівництво намагалися, як то кажуть, «заморозити». До того ж новозбудований пологовий будинок забезпечили обладнанням усього на 30% від потреби. Проте першого січня 1994 року ми приймали своїх перших пацієнток. На цей час був зданий лише корпус адміністрації й жіночої консультації (двоповерховий), де зараз розташовується дитяча поліклініка Ніжинської центральної міської лікарні. Господарчий корпус введений в експлуатацію в березні 1994 року, гінекологічний — у липні 1995-го, акушерський — у серпні 1996-го, гаражне господарство — у вересні 1996 року. Але ми все витримали. У зв’язку із тим, що корпуси внаслідок недофінансування здавалися в експлуатацію з великими недоліками, протягом усіх цих років ми не виходили зі стану ремонтів.

Проте зараз у нас дуже затишно, облаштовані гарні палати, де перебувають породіллі разом із дітками, сімейні пологи проводимо в окремому пологовому залі, є сучасний операційний блок.

Лише за минулий рік ми прийняли понад 900 пологів, причому половина роділь приїздить з інших районів — Ічнянського, Борзнянського, Носівського, Бахмацького. Провели 357 великих гінекологічних операцій, 230 кесарських розтинів, понад 2 тис. невеликих оперативних втручань. 38 жінкам виконано хірургічні лапароскопії з приводу перитонеальних форм безпліддя, 14 із них уже вагітні.

А взагалі за роки роботи нашого пологового будинку було прийнято понад 27 тис. пологів.

Чи плануєте перетворити ваш заклад на перинатальний центр?

— Думка така є, бо ми й зараз надаємо послуги, притаманні закладу третинного рівня. Ну, а щодо «зміни вивіски», то, мабуть, ще трохи поміркуємо.

До вас їдуть народжувати жінки з усієї України. Серед ваших пацієнток є навіть «зірки». Як вони дізнаються про вас?

— І народжувати, і лікуватися від безпліддя. Якщо в жінки є подібна проблема, вона обов’язково шукатиме, де її можна вирішити. І такі жінки розповідають одна одній про успішне лікування. Так декілька років тому до мене на консультацію з приводу безпліддя приїхала жителька Глухова, я її прооперував (у неї виявився трубний фактор неплідності), вона завагітніла і в нас народила доньку. Зараз Глухів — це вже моє місто, щодня в нашому пологовому народжують 2-3 тамтешні мешканки. Деякі дізнаються про нас від своїх лікарів, але досить рідко.

 Що у вашому житті в пріоритеті — родина чи робота?

— Знаєте, це як дитину запитати: кого ти більше любиш — маму чи тата. Мабуть, щоб життя було повноцінним, необхідна улюблена робота і дружня родина. Ніжинський міський пологовий будинок — це моє дітище, справа мого життя. Звичайно, що це величезне навантаження і фізичне, і психологічне, але я люблю свою роботу і вважаю її найпрестижнішою і найгуманнішою у світі.

А сім’я — найближчі люди. Я оженився ще в університеті, і разом ми вже майже 40 років. І я дуже вдячний дружині за підтримку і розуміння. Вона гарна мати й справжня берегиня роду. У мене чудові діти й онуки.

Чи залишається у вас час на хобі? Розкажіть про нього.

— Дуже люблю музику та книжки. Я ж за першою освітою музикант, дружина філолог, тож у нашій родині — справжній культ класичної музики й літератури. Люблю природу, спостерігати за природними явищами та життям рослин і тварин.  

Олена БЕРЕЗКІНА,  спеціально для «ВЗ»