Якщо ви залишили вдома гаманець, ніжинські депутати не залишать вас голодними

Журналістка одного всеукраїнського видання якось зробила цікавий матеріал, аби перевірити, наскільки щедрі державні мужі: у депутатів Верховної Ради вона попросила грошей на обід, бо забула вдома гаманець.

Депутати ВР давали їй гроші, запитували, скільки потрібно, були й такі, «що як від серця відривають», один із них, навіть, зразу було потягнувся до кишені, потім насупивши брови сказав журналісті, що грошей в нього немає.

Нас зацікавило, чи депутати Ніжинської міської ради дадуть грошей на обід, якщо

у них  попросити?

Версія: Я забула вдома гаманець, зараз обід і мені потрібно щось поїсти, ви можете дати мені грошей на обід? Скільки? Скільки зможете. (зауважте, не позичити, а дати, причому без обіцянок повернути).

Буквально за 7 хвилин назбиралася сума в 290 грн, плюс 500. В принципі, наїстися можна. Причому давали не менше 20 грн, ніхто не дав 2 рублі, і ніхто не сказав, що грошей не дасть. Депутати дивилися трохи співчутливо, зразу ж діставали свої гаманці, і віддавали гроші!

Найбільшу суму, «без ніякого там», дав Сергій Охонько – 100 грн, найменшу – Сергій Пархоменко – 20 грн., але потім запевнив, якби я назвала потрібну мені суму, то дав би скільки треба.

(До речі, всі гроші депутатам я зразу ж повернула).

Перший, скажімо так, «під руку попався» депутат ради Сергій Пархоменко

- Так а скільки тобі треба? (дає двадцяту, запитує, чи вистачить). Забираю, дякую і зразу ж віддаю гроші назад. Сергій Васильович каже, що не в курсі, скільки в Ніжині коштує обід, якби я сказала іншу суму, то запевняє, що дав би.

Анатолій Походня почав запрошувати до кафе разом з ним пообідати, після відмови, запитав, чи вистачить 50 грн? Дістає з кишені сотню, іде до секретаря ради Олега Кірсанова аби розміняти купюру, і зрештою дає мені три двадцятки.

Олександр Шалай дивиться співчутливо, трохи здивовано, зразу ж починає порпатися в кишенях, дістає два рублі, але не дає, дістає купури по 200 та 500 грн. Довірливо віддає мені 500 грн, і каже: «розміняєте, тоді здачу віддасте, скільки ви там потратите на обід»

(Погодтьеся, 500 грн як для «пообідати в Ніжині», таки кругленька сума)

Вячеслав Івашин не задумуючись каже: «так, звичайно, а скільки треба?» Кажу, що  гривень 20-30. Починає шукати гроші, дістає 50 гривень, і віддає мені.

А коли я себе розсекретила, то говорить мені, що я можу до нього звертатися, якщо гроші дійсно, вкрай будуть потрібні.

Юрій  Хоменко в компанії депутатів п’є чай з булочками. Пропонує приєднатися до них. Я запевняю, що хочу піти поїсти у їдальню, і мені потрібно гривень 20-30, але, мовляв,  скільки зможете. Дістає купюри по 200 грн, міняє їх у колег на мешу суму, і дає мені 20 грн, плюс дві п’ятірки.

Олександра Багнюка зустрічаю на вулиці, він якраз перекусує булочками на ходу. Швиденько дістає з кишені 30 гривень і віддає мені.

Сергій Охонько на моє прохання, дістає гаманець, бере звідти 100 грн і без питань просто віддає.

Замість епілогу: чесно кажучи, я була зворушена таким відношенням наших депутатів до чужої біди, і очікувала все що завгодно: відмови, грубі слова, зверхні погляди – всього цього не було, неймовірно – але факт.

Можливо, в порівняні з мегаполісами, люди в маленьких містах все ще залишаються довірливими та співчутливими, незалежно від матеріального становища та займаних посад. Можливо… принаймні, хотілося б у це вірити.